Вшанування пам’яті жертв Голодомору та російсько-української війни
20 листопада 2022, церква Сан Сульпіс, Париж
ГОЛОДОМОР
До того, як отець Ігор Ранця надіслав мені емейл, яким запрошував мене взяти участь в події цієї неділі, 20 листопада, я не знав ні слова, ні його значення. Голодомр: це між 4 і 7 мільйонами померлих в Україні і 1932- 1933 роках. Смерть та голод. Голодомор – це українське слово, яке означає «винищення голодом». Ідея і божевільний план Сталіна. Щоб дізнатись більше і краще про цю історичну трагедію, існують книги, статті та архіви. В кількох словах, якщо і можливо резюмувати: для того, щоб фінансувати свою індустріалізацію, Россія наказує провести масивний експорт зерна з України, незважаючи на українців. Відбирання або пограбування земель, голод, холод, репресії, депортації; свідоме бажання знищення цілого народу.
Це питання зустрічаємо часом: геноцид, чи не геноцид? Від одного знаку питання мурахи біжать по спині. Хай там як, весь світ погоджується з тим, що це злочин проти людяності (в 2008 році Європейський парламент, після суду, визнав цей голод : «злочином проти українського народу та проти людяності»).
Коли в березні 2022 я брав інтерв’ю в отця Ігоря Ранці, генерального вікарія Єпархії святого Володимира Великого у Парижі, на питання, чому він погодився на це інтервʼю зі мною, для онлайн-журналу Amuse–bec, який мало говорить про політику, економіку чи релігію, він відповів мені:
« Мистецтво задіяне в цьому всьому. Наша молитва, візантійського обряду, є видом мистецтва. В храмі завжди є ікони, і це – художнє мистецтво. Є також мистецтво співу – релігійні піснеспіви, і часто ці два типи мистецтва супроводжують наших воїнів. Вони несуть перед собою ікону і вони тримають в голові ці мелодії. Це одна з духовних манер спротиву. Треба говорити про свідомість наших воїнів, нашого народу: вони є на своїй власній землі, для того, щоб її захистити. Мені здається, що мистецтво завжди супроводжує духовність українців. В тому числі і духовність наших воїнів».
Причина, з якої я був присутнім цієї неділі на Божественній Літургії (яку очолив владика Гліб Лончина, єпископ для українців у Франції) криється здебільшого у цій відповіді. Літургія та богослужіння-реквієм, яке їй слідувало, відбувалось у візантійському обряді, і я мав бажання, чи потребу, бути тут. Врешті, потребу. Бачити, відчувати, чути як теж і наблизитись фізично та духовно до цього сильного враження, яке справила на мене зустріч з отцем Ранцею. Наблизитись до цих слів миру, любові та енергії. Я наголошую на енергії. Чи динамізмі. Я наголошую, бо без цього мої а пріорі залишилися б на позначці нуль (там де вони й були ще майже рік тому): м’які, пасивні і безкорисні словечка людей з церкви.
Нічого з цього не залишилось, і я користаюсь нагодою передати тут те, що сказав Монсеньйор Паскаль Гольніш (директор організації Справа Сходу), виголошуючи гомілію:
« Дехто говорить про переговори. Але, переговори з якою метою? Говорімо, говоримо, якщо ми можемо здобути мир! Але, якщо ці переговори означають йти на поступки агресору, це буде моральною провиною».
Браво. Безсумнівно, ми не говоримо «браво» в таких обставинах, але я все ж скажу: браво. Все богослужіння було чудовим! Без сумніву теж, оскільки в церкві ми є піднесеними співом хору і цей спів є для нас чудовим, ми не аплодуємо: мені хотілось це зробити, але ні. Бо ж довкола мене люди молились та робили знак хреста. Бо ж збоку, за два кроки від мене – війна. Вже віддавна – війна. Ці люди боряться і моляться за свободу та гідність.
Кінець богослужіння. Я виходжу покурити сигарету і повертаюсь. Прес-конференція проходить в каплиці Сан-Сульпісу. Я слухаю і записую все. Я хочу взяти слово, поставити питання (до прикладу: «Доброго дня. Давид Лауренсон для amuse–bec.com. Це питання адресується всім: на вашу думку, чому я ніколи не чув про Голодомор?- але в цій каплиці морозно, це мене обриває і я думаю собі, що я дурень, бо мені холодно.
Я слухаю знову і знову. Я починаю розуміти, мені холодно, але я в безпеці.
Якийсь чоловік починає говорити. Я не знаю хто він. Як журналіст, я мав би знати, але я не знаю. Він представляється. Це історик, він був у Франції в лютому 2022, він не зміг повернутись до України. Він розповідає свою історію, історію своїх дідуся та бабусі. Його дідусь помер від штучного голоду в 1932. Сьогодні його друзі, які залишились «на місці» описують йому страждання спричинені голодом і холодом. Дев’яносто років проминуло, а це все ще той самий жах. Інший чоловік говорить. Священик. Він говорить, що політики нічому не вчаться, вони не вміють виносити уроки з історії.
«Виносити уроки з історії»: словосполучення, почуте мільйони разів. Я слухаю його знову і, вперше, я його розумію.
Давид Лауренсон